Без перебільшення, кожна друга чи третя родина на нашій славній Корсунщині так чи інакше пов’язана з цим відомим навчальним закладом – Корсунь-Шевченківським педагогічним коледжем ім. Т.Г.Шевченка, через дітей, внуків, друзів, знайомих чи й особисто.
Два роки тому наш, без перебільшення, головний навчальний заклад Надросянщини – колись педучилище, а нині – Корсунь-Шевченківський педагогічний коледж ім. Т.Г.Шевченка Черкаської обласної ради, – відзначив свій 90-річний ювілей. Час – категорія швидкоплинна, і ось 24 листопада 2015 року була відзначена ще одна ювілейна подія – 40-річчя від часу заснування музею закладу.
Так, далекого 1975 року розпочав свою роботу музей педучилища, створений за ініціативи тодішнього його директора Якова Васильовича Смілянця, котрий запросив для цього досвідченого спеціаліста музейної справи Олександра Володимировича Лазаренка. Власне, задум про створення музею виник ще в 1973 році, коли відзначалося 50-річчя відкриття училища, коли приїхали імениті випускники з подарунками, вітальними адресами. Проте потрібен був умілий спеціаліст і ентузіаст, яким і виявився О.В.Лазаренко. Він розшукав багатьох випускників, фотографії, спогади, книги. Поступово виникла експозиція, основний кістяк якої зберігається й донині.
Була створена рада музею, працювали групи екскурсоводів, розпочалася пошукова робота, в якій постійну допомогу надавали комсомольці під керівництвом секретаря комітету С.П.Базарної. Успіху справи сприяло повне взаєморозуміння між завідувачем музею і директором училища. Проте в 1978 р. Яків Васильович пішов на пенсію, а невдовзі й Олександр Володимирович перейшов на іншу роботу. В 1987 р., напередодні 65-річного ювілею училища, він повернувся, щоб провести реконструкцію музею: експозицію було перенесено до більшої кімнати, до роботи залучено подружжя київських художників Шатілових. Проте по-справжньому завершити реекспозицію О.В.Лазаренко зміг лише через 25 років, уже в 2013 році, напередодні 90-річчя нашого закладу.
Нині мало є навчальних закладів, особливо у провінційних містечках, які могли б похвалитися таким музеєм. Це можуть підтвердити сотні гостей нашого навчального закладу, які побували тут і залишили свої записи у Книзі відгуків. Ось уривки деяких з них: «Знову згадуємо світлу юність… Рідні стіни зустріли своїх випускників. Нам організували змістовну екскурсію, яка повернула нас у студентські роки» (випускники 1970р.). «Щиро дякую завідуючому музеєм за надану можливість побувати у світі моєї юності, освіжити в пам’яті імена грандів педагогічної науки, які вчили нас жити по совісті і працювати з розумом» (випускник 1973р. Олійник М.А.). «Наш музей славної історії педагогічного закладу – це натхненна хода черкащан по дорозі до ґрунтовних знань і педагогічної майстерності» (випускник 1976р. доктор педагогічних наук, професор А.В.Фурман).
Звичайно, жоден музей не може повністю відтворити всіх тих подій, що відбувалися в нашому закладі впродовж 92 років. Не можна стверджувати, що шлях його розвитку і становлення був легким і простим. У листопаді 1923 року, згідно наказу Наркомпросу УРСР, у нашому місті почали працювати Вищі Корсунські педагогічні курси на базі злиття Кирилівських (нині – с.Шевченкове Звенигородського району), Звенигородських та Богуславських педкурсів. У всіх документах наші курси іменувалися КВПК і призначалися для колишніх фронтовиків, незаможників, інших осіб, допущених до навчання за рекомендацією усіляких керівних органів. Умови навчання , а особливо проживання, були дуже тяжкими: холод, голод, розруха, а відтак – хвороби, зокрема туберкульоз…
Ми не маємо можливості точно передати хроніку подій перших 17 років роботи коледжу (1923-1941рр.), адже всі архіви було спалено влітку 1941р. перед вступом німецьких військ до Корсуня. Таким було розпорядження вищих партійних органів та НКВД. Тому і експозиція музею, що відтворює ці роки, не дуже широка. Центральне місце в ній займають матеріали про наших випускників з першого набору курсантів. Насамперед, це – Іван Григорович Підоплічко, зоолог, палеонтолог, чиїм ім’ям названо Музей природознавства АН України. До кінця своїх днів він залишався нашим вірним другом, а коли створювався музей, подарував кілька особистих речей. Окрім того, він став одним з ініціаторів створення товариства «капетехівців» (скорочено – від Корсунський педтехнікум). Товариство об’єднало наших випускників, які тоді мешкали у Києві, але щороку зустрічалися в день, коли їм вручали дипломи Корсунського педтехнікуму. Цю традицію певний час підтримували навіть їх діти, натхненні студентською дружбою батьків.
До числа довоєнних випускників належать також такі уславлені вчені, як О.П.Кришталь, Н.Ю.Костриця, А.М.Катренко, І.М.Гибало, який до речі, тривалий час працював у Московському університеті ім. М.В.Ломоносова.
Експозицію довоєнного періоду доповнюють фотографії викладачів П.П.Чорногора та подружжя Бовіних, які почали працювати в нашому закладі ще до війни і повернулися сюди по її завершенні.
Отже, історія нашого закладу сягає 20-х рр., проте слід зазначити, що з того часу й донині він працює в двоповерховій цегляній будівлі, зведеній для земської школи. Упродовж перших десяти років назва і профіль навчальних закладів у його стінах кілька разів мінялися. Достовірним є той факт, що в 1916р. тут працювало Вище початкове училище, яке функціонувало і в перші роки радянської влади. У обласнім архіві знаходимо деякі документи, які підтверджують, що цей учбовий заклад користувався авторитетом і був своєрідним осередком культурно-освітнього життя міста навіть у буремні роки початку минулого століття. На щастя, цю роль він відігравав і далі, впродовж 90 років – і донині.
Як на наше переконання, саме особлива історична значимість міста Корсуня, дух та ім’я Т.Г.Шевченка, який не раз бував тут, де упокоївся його добрий приятель художник Іван Сошенко, де тривалий час жив родич і друг Варфоломій Шевченко, – все це, безперечно, створило своєрідну небесну охорону нашому закладу від самого часу відкриття його в листопаді 1923р.
Як уже згадувалося вище, ми мало знаємо про довоєнний час. Відомо, що першим директором був Сава Іванович Шевченко, вірогідно, один з нащадків роду Тараса Григоровича. Чому він, перевівши слухачів і учителів з Кирилівки до Корсуня, так мало (менше року) залишався директором? Як склалася його доля? Усе це вимагає подальшого дослідження, тим більше, що нині архівні установи щедріше приймають відвідувачів, тому маємо ширший доступ до окремих документів.
Упродовж 1923-1941рр. змінилося шість директорів. У ході підготовки до написання книги «90 років з іменем Т.Г.Шевченка» нами встановлено раніше не відоме прізвище директора Любов Василівни Кондрацької (1928-1930рр.). Саме при ній Вищі педагогічні курси було перейменовано на Корсунський педагогічний технікум (1927-1938рр.). Відомо також, що директор Луцик Й.К. (1930-1932рр.) загинув на фронті під час війни. Не обминула жорстокість війни ще кількох викладачів, загинуло чимало випускників, а два з них – Харківець А.П. (посмертно) та Плисюк М.Ю. удостоєні звання Героя Радянського Союзу.
У часи сталінських репресій також постраждало кілька викладачів, зокрема, Молоков-Журський П.Т. Про долю діда розповів уже в наші дні його внук Микола Сергієнко у книжці «Про дідуся, якого я не пам’ятаю».
На щастя, воєнне лихоліття обминуло головний корпус нашого закладу, і з 1 вересня 1944р. було відновлено його роботу, до речі, вже як педагогічного училища, бо з 1938 по 1944рр. він іменувався «Корсунь-Шевченківська педагогічна школа імені Т.Г.Шевченка». Проте справжнє поновлення роботи розпочалося з 1945р., коли колектив очолив Іван Олександрович Костенко, який належав до числа наших перших випускників. Можна сказати, що це був найкращий варіант із усіх можливих, адже Іван Олександрович на той час уже мав багатий практичний досвід (директор школи, завідуючий райвно, директор педучилища), а також неабиякий талант організатора, що поєднувався з вдумливим підходом до справ і великою людяністю. І.О.Костенко здійснив справжній подвиг: врятував училище від закриття, бо на початку 50-х рр. масово закривалися педучилища в райцентрах, і створив колектив однодумців – висококваліфікованих педагогів, справжніх майстрів своєї справи.
Експозиція нашого музею досить широко відтворює цей період: фотографії, документи, особисті речі. Насамперед увагу привертають матеріали про Юхима Федотовича Ворону, багаторічного заступника директора, справжню опору колективу, а також про Белу Яківну Ворону, яку боготворили її учні, згадуючи з безкінечною вдячністю і після завершення навчання. Поруч – кілька документів, фотографії Любов Іванівни Возної. Ця легендарна жінка, будучи студенткою Київського університету імені Т.Г.Шевченка, пішла на фронт і з 1942 по 1945рр. була зв’язківцем військ ППО, комсоргом батальйону. Вона – зразок життєвої стійкості і високого професіоналізму, недавно відзначила своє 95-річчя.
Свій вклад у перемогу внесли й інші викладачі педучилища, зокрема, жінки – А.П.Мерзла, Б.Б.Лур’є, К.П.Горячкіна, Л.С.Бандурко.
Ми називаємо 1945-1959рр. «періодом І.О.Костенка». Саме у цей час було відкрито відділення підготовки вчителів технічної праці, збудовано приміщення майстерні. З цим періодом пов’язана трудова діяльність багатьох вчорашніх фронтовиків, як викладачів так і працівників училища. Серед них – перший завідувач майстерень К.А.Ковтун, а також Д.І.Безклубенко, І.Ю.Ворона, П.П.Чорногор, І.В.Погорєлов та інші. Окремо представлені матеріали про Петра Васильовича Курінного, який після служби у морфлоті з 1946-1976рр. працював у нашому закладі. Він зумів захопити фізкультурою і спортом сотні своїх вихованців. І це були не тільки спортивні змагання, а й агітбригада, турпоходи, походи по місцях трудової і бойової слави. У цей же час розпочалась трудова діяльність Леоніда Слов’яновича Лободи, викладача педагогіки, який через кілька років став керівником педпрактики, а пізніше – одним з розробників програм для ГПД, був учасником Всесоюзної виставки народного господарства у Москві.
У цей період здобували освіту багато талановитих людей котрі належно проявили себе в майбутньому: випускниця 1950р. Онищенко (Любомська) Є.М. була удостоєна звання Героя Соціалістичної Праці; Зленко Г.Д. став одним з найвідоміших бібліографів і літературознавців нашого часу; Стрекаль В.С. – відомим журналістом; Киба О.Д. відзначена званням заслуженого вчителя УРСР. Дехто, здобувши вищу освіту, повернувся до нас уже викладачем: Кудревич К.М., Долинська Н.М., Діброва Ю.М., Двірний О.Т., Степаненко О.В., Базельов М.М.
З 1959 по 1978рр. колектив педучилища очолював Яків Васильович Смілянець. Ці роки ми умовно називаємо «період Я.В.Смілянця». Яків Васильович був дуже успішним керівником, ентузіастом, справжнім генератором ідей. Якщо І.О.Костенко зберіг училище, то Я.В.Смілянець підняв його до визнання й авторитету. За роки його роботи було зведено триповерховий корпус із актовим залом та майстернями, гуртожиток, добудовано крило до основного корпусу, розширено виробничий відділ: стали готувати вчителів обслуговуючої праці і вихователів ГПД. У 1970 році на території училища було відкрито пам’ятник Т.Г.Шевченка.
Значно зріс контингент училища. В експозиції представлено викладачів, які започаткували підготовку вчителів обслуговуючої праці: Г.Ф.Побоченко, Г.Ю.Гудзенко, Г.В.Сущенко, К.Т.Красножон, Р.Ю.Бурлі. У цей період повною мірою виявився повний потенціал викладача трудового навчання Івана Тимофановича Міщенка: він став автором підручників з трудового навчання для початкової школи та членом метод ради при Міністерстві освіти СРСР.
Було введено додаткову спеціалізацію – вчитель музики й співів у початкових класах. Тому дуже зросло число викладачів музики. В експозиції представлені матеріали про плідну роботу подружжя Магер, Шалакових, Л.О.Живецької, В.М.Буркова, М.Г.Шевченка та інших. У ті роки в училище прийшли й інші талановиті викладачі, зокрема, керівники фізвиховання М.І.Гончаренко та О.Т.Прикидько, філологи Н.М.Бойченко, Л.А.Курінна, Л.П.Бабенкова, математики – О.К.Бойко, Д.М.Бардадим (до речі, донька випускника 30-х рр. заслуженого вчителя УРСР М.М.Аврамченка), хімії – В.П.Іщенко та інші.
Окремо слід сказати про невтомну й плодотворну діяльність керівника методкомісії викладачів музики й керівника хору Мирона Івановича Квятківського. У експозиції широко представлені нагороди, відзнаки, численні фото, деякі особисті речі цього талановитого хормейстера, невтомного і самовідданого трудівника.
Чимало випускників цих років досягли значних успіхів у науці, на педагогічній ниві. Серед них – перші випускники виробничого відділу В.В.Вертеба, кавалер орденів Леніна і «Знак Пошани»; О.Г.Мороз, доктор педагогічних наук, професор; Н.А.Побірченко, доктор психологічних наук; А.В.Фурман, доктор психологічних наук, професор, академік АНВШ України. Слід назвати також випускників того часу Т.С.Яценко, доктора психологічних наук, професора, академіка, кавалера ордена княгині Ольги ІІІ ступеня та П.Я.Степенькіну, кандидата філософських наук, удостоєної орденів княгині Ольги ІІ і ІІІ ступенів.
За часи директорування Л.В.Смілянця про наш заклад писала одна з центральних газет Союзу – «Труд», називаючи його серед найкращих на Україні, а Яків Васильович побував у складі делегації України на Всесоюзній нараді директорів педучилищ.
Після виходу Я.В.Смілянця на пенсію училищем керували П.М.Лисенко (1978-1982рр.), М.П.Шульга (1982-1988рр.), Н.С.Побірченко (1988-1990рр.), а з 1990 по 2013 рр. – О.О.Жежерун. За цей час знову було відкрите заочне відділення збудовано ще один триповерховий корпус із чудовим читальним залом і бібліотекою. Наприкінці 80-х рр. значно зросло число студентів, а відтак – і викладачів, проте невдовзі ситуація змінилася через події в Україні.
Змінювалось число студентів, відбулася зміна поколінь викладачів. З вересня 2013 року наш навчальний заклад став іменуватися «педагогічний коледж», а з травня 2013 року його очолює наша випускниця, кандидат філософських наук Людмила Миколаївна Семененко. Слід сказати, що вона успадкувала цінний досвід своїх попередників і робить усе можливе для того, щоб зберегти найкращі здобутки й традиції минулого. Це можна побачити, відвідавши наш заклад, оглянувши сучасні аудиторії, інтер’єри і, звичайно ж, музей.
Наш заклад був і залишається осередком знань і творчості, адже у нього багата історія, у його стінах трудилося і навчалося чимало справжніх подвижників. Інакше – не було б у нас стільки титулованих випускників, як науковців, так і просто талановитих учителів, котрі утвердились у житті своїм професіоналізмом, громадянською позицією. В них – наша гордість і слава, а значить, – і майбутнє нашого закладу, яке будуть творити вже сьогоднішні і прийдешні покоління студентів коледжу.
С.П.Дремлюк, літератор, колишній викладач коледжу
